Образотворче мистецтво Італії: Епоха «титанів»

Мета:
- активізувати знання учнів про мистецтво Італії в Епоху «титанів»;
- поглибити знання учнів про образотворче мистецтво Італії епохи Відродження.
Завдання:
- проаналізувати живопис Леонардо да Вінчі як одну із форм втілення геніальності митця;
- на прикладах пам’яток мистецтва ознайомити з тематикою, технікою виконання, стильовими та композиційними особливостями живописних творів;
- з’ясувати особливості творчості Рафаеля Санті, розкрити риси духовної шляхетності та гармонії образів майстра;
- порівняти на прикладах мистецьких творів особливості майстерності «великих італійців».
План лекції:
1. Живопис як одна з форм втілення всеосяжної геніальної натури Леонардо да Вінчі.
2. Шляхетна чистота та духовна гармонія в живописних творах Рафаеля Санті.

1. Живопис як одна з форм втілення всеосяжної геніальної натури Леонардо да Вінчі

Леонардо да Вінчі уособлює ідеал універсальної людини епохи Відродження. Багатогранність його пізнання сягає за межі людських можливостей. Шедеври його живопису-філософії охоплюють і пояснюють зовнішню та внутрішню реальність земних явищ. Пристрасному вивченню їх він присвятив усе своє життя. Тисячі сторінок рукопису, залишені нащадкам, втілюють всеосяжну геніальну натуру митця.
Майбутній геній народився у родині нотаріуса, який з 1469 р. оселився в чудовому італійському місті, осередку науки й мистецтв, Флоренції. Він був ще хлопчиком, коли батько звернув увагу на його малюнки, здавалося, виконані рукою майстра, і відніс їх до одного з видатних художників та вчителів того часу Верроккіо. У його майстерні пройшли роки навчання Леонардо. Талановитий хлопчик став улюбленим учнем Верроккіо, однак минув час і учень випередив учителя. Однією з перших живописних робіт Леонардо став образ Янгола саме в роботі Верроккіо «Хрещення Христа». Янгол Леонардо настільки відрізнявся своєю одухотвореністю, майстерністю виконання, глибиною думки від образів, створених учителем, що на це неможливо було не звернути увагу. І Верроккіо це помітив, відтоді він більше жодного разу не взяв до рук пензля. Задумливий погляд Янгола ніби запитує: чого шукаю я тут, на цій землі, а якщо я вже тут, чому не можу залишитися тут назавжди, стати безсмертним? Це обличчя, в якому переплітаються посмішка і біль, радість і сум, жага життя та прощання з ним, згодом буде відтворено в більшості жіночих образів майстра.
За перші двадцять років своєї діяльності у Флоренції Леонардо виконав кілька малюнків, почав кілька живописних робіт. До часу, коли він залишив майстерню Верроккіо, відносять невелику за розміром ніжну і зворушливу «Мадонну з квіткою» («Мадонна Бенуа»), яку він писав з реальної молодої флорентійки, що її зустрів на вулиці, коли вона бавилася зі своїм малюком. Так великий майстер побачив у простій дівчині величний образ Матері Божої, опустивши на грішну землю Богоматір, відтворивши її в образі молодої жінки. Приблизно в середині 80-х років була виконана і «Мадонна Літта», чарівний образ зрілої жінки-матері, яка уособлює характерний леонардівський тип жіночої краси: важкі напівопущені вії і ледь помітна посмішка — трохи радісна і водночас сумна, що надає обличчю особливої величності та одухотвореності.
Майстрові виповнилося вже сорок років, коли його неспокійний, пошуковий характер змусив його залишити рідне місто і запропонувати свої послуги міланському герцогу Лодовіко Моро. Цікаво, що у листі до герцога Леонардо характеризує себе як військового інженера, конструктора мостів, облогових машин, веж, снарядів, кораблів, меліоратора, архітектора і лише потім як скульптора й живописця. При міланському дворі Леонардо працював як художник, скульптор, учений, технік, винахідник, математик і анатом. Саме тоді він стає провідним митцем Італії. В архітектурі проектує ідеальне місто; в скульптурі створює найграндіозніший монумент — кінну статую Франческо Сфорца (батька Лодовіко Моро, не збереглася); в живописі пише великий вівтарний образ «Мадонни в скелях». Кожна з цих робіт була певним відкриттям у галузі мистецтва. Він винаходить своєрідний літальний апарат, підводний човен, водолазне знаряддя, експериментує з діючою силою пари (майбутній двигун внутрішнього згоряння), замислюється над можливістю використання пороху для руху робочого поршня. У деяких випадках він випередив час більше ніж на чотири століття. Проте все, що він винайшов, згодом довелося винаходити іншим, адже всі його записи було закодовано (він писав їх лівою рукою, справа наліво, та ще й у дзеркальному відображенні).
Найвизначнішою роботою майстра в Мілані, вищим досягненням його мистецтва став настінний розпис трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє на сюжет «Таємної вечері» (1495 — 1498). Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб відкрити їм зраду одного з них: «Істинно говорю вам, один з вас зрадить мене». Леонардо відтворює момент реакції на ці слова кожного з дванадцяти апостолів. Ключовою в роботі є фігура Христа, розташована в центрі, на тлі відчинених дверей, за якими відкривається пейзаж. Очі його опущені, на обличчі — покора вищій волі, туга, знання майбутньої долі. Апостоли розбиті на чотири групи, по троє в кожній. Усі обличчя освітлені, за винятком обличчя Іуди, змальованого в профіль до глядача, що відповідало задумові митця: виділити його серед інших учнів, зробити фізично відчутною його чорну, зрадницьку сутність.
Головне в «Таємній вечері» для Леонардо — це реакція різних людей, характерів, темпераментів, індивідуальностей у розкритті найважливіших питань людства: любові та ненависті, відданості та зради, шляхетності и підступності, користолюбства. Це робить твір Леонардо сучасним, хвилюючим, змушує глядача замислитися. По-різному виявляють себе люди в момент душевного потрясіння: занепав духом, опустивши очі, улюблений учень Христа Іоанн, схопився за ніж апостол Петро, розвів руки від нерозуміння сказаного Іаков, збентежено скинув руки Андрій... Спокійний лише Христос, фігура якого — змістовий, просторовий та колористичний центр розпису.
Доля творіння Леонардо трагічна. Експериментуючи з фресковим живописом, він змішував дві фарби: темперу та олію. Для найшвидшого просихання роботи розкладав під стіною вогнища. Ці експерименти призвели до руйнації фрески. Пізніше в стіні було пробито двері і в трапезну з кухні почала проникати волога, яка руйнувала розпис У XVIII ст. солдати Бонапарта використовували трапезну як стайню, склад і навіть в'язницю. Під час другої світової війни в трапезну влучила бомба. Бічні та протилежна стіни були зруйновані, а от стіна з розписом лишилася неушкодженою. В 50-ті рр. XX ст. для збереження шедевру Леонардо було проведено фундаментальні реставраційні роботи.
Із 1499 р. починаються поневіряння митця: Мантуя, Венеція, і врешті знову Флоренція. Саме тут Леонардо пише одну з найвідоміших у всьому світі робіт — портрет жінки купця дель Джокондо Мони Лізи. Величність Мони Лізи полягає в зіставленні її дуже наближеної до краю полотна, підкреслено об'ємної фігури з немовби побаченим здалеку ландшафтом зі скелями та струмками, мінливими, невловимими, ніби реальними, а втім, безумовно, фантастичними. Ця ж невловимість і в самому обличчі Джоконди, в ньому відчувається і воля, і напруженість. Її погляд, розумний і проникливий, неначе невпинно стежить за глядачем, заворожує ледь помітною посмішкою. Від її обличчя неможливо відвести очей. Кожен, хто дивиться на неї, бачить щось своє, співзвучне власному стану, настрою, відчуттю. У портреті Джоконди Леонардо досяг вищого ступеня узагальнення, яке, зберігаючи неповторність зображеної індивідуальності, дає змогу розглядати цей образ як типовий для епохи Ренесансу. Це узагальнення, головна ідея якого — відтворити відчуття власної гідності, високе право на самостійне духовне життя, досягнуте і плавним контуром фігури, і м'яким моделюванням обличчя та рук, огорнутих легким серпанком (леонардівське «сфумато»), і таким відтворенням живого людського тіла, що сучасники казали, ніби можна побачити, як б'ється її пульс.
Останні роки життя художника — це подорожування між Флоренцією, Римом, Міланом і водночас наукові дослідження та творча робота в живопису. Немов тягар, несе він свою невлаштованість, відчуття невизнаності, самотності та неспокою. В 1515 р. на запрошення французького короля Франциска І Леонардо залишає Італію і назавжди від'їжджає до Франції, в замок Клу, що поблизу Амбуаза. Він бере із собою величезну кількість книг і три картини «Джоконду», «Св. Анну з Мадонною та малюком Христом» та свою останню роботу «Іоанна Хрестителя». Помер Леонардо в монастирі Клу 2 травня 1519 р. У період релігійних воєн його могилу було знищено.

2. Шляхетна чистота та духовна гармонія в живописних творах Рафаеля Санті

Мистецтво Рафаеля — втілення ясної співмірності, строгої урівноваженості, чистоти стилю. Як справжній майстер Відродження, Рафаель був різнобічним митцем: архітектором, монументалістом, майстром портрета, декоратором. Але найбільше він уславився як творець дивних «Мадонн». Споглядаючи їх, кожного разу ніби наново відкриваєш для себе Рафаеля.
Рафаель Санті народився 1483 року в маленькому містечку Урбіно. Художній талант митця виявився ще в ранньому дитинстві. За однією з легенд, що супроводжували життя Рафаеля, вже у сім років він став переможцем відповідального художнього конкурсу. Перше знайомство з живописом він отримав під керівництвом свого батька Джованні Санті, який був придворним художником і поетом. Він зміг прищепити сину любов до мистецтва і надав йому перші практичні уроки з живопису. Проте Джованні Санті помер, коли Рафаелю було одинадцять років, а за три роки до цього майбутній геній втратив матір. Зв’язки батька при дворі допомогли хлопчику продовжити навчання, родина герцога урбінського підтримала його. На шістнадцятому році життя Рафаеля віддали на навчання до відомого урбінського майстра — П’єро Вануччі, пізніше він навчався у Перуджино. У майстерні цих художників він опанував характерні особливості стилю всієї урбінської школи, зокрема прагнення до виразного поетичного трактування сюжетів у співзвуччі з ніжною гармонією фарб і шляхетністю форм.
Відомі три ранні роботи Рафаеля: «Архангел Михаїл, що побиває сатану», «Сон рицаря», «Три грації». До раннього періоду творчості Санті належить також значна кількість малюнків, найважливіше зібрання яких, так звана «Книга ескізів», зберігається у Венеціанській Художній академії.
Після закінчення свого навчання у Перуджино в 1502 році Санті написав вівтарну ікону небесного коронування Богородиці — твір, який продемонстрував, що геніальний учень вже тоді перевершив вчителя за досконалістю відтворення форм, в малюнку та композиції. Юний Рафаель наслідує учителя в своїх творах, проте шукає новий ідеал. Його манера малюнку відрізняється надзвичайною вишуканістю, особливою легкістю і плавністю ведення ліній. В легких, струнких фігурах ангелів, ніжно-мрійливих ликах святих і милих дівочих образах відчувається проникнення поезією якоїсь чарівної гри, прозорого марення і задумливості.
Серед перших робіт Рафаеля є одна, в якій виражені його урбінські враження та пошуки його особистого художнього ідеалу. Це — «Мадонна Конестабілле», написана ним після від’їзду з Урбіно. Ця маленька картина володіє тією цілісністю втілення задуму, яка стане головною особливістю стилю Рафаеля. «Мадонну Конестабіле» Рафаель написав в юності, і це дійсно юний твір вирізняється рідкісною чистотою, цнотливістю настрою, старанністю роботи, але його ніяк не можна назвати незрілим. Вставлене в широку позолочену раму, пишно оздоблену рельєфними арабесками, маленьке тондо Рафаеля на цьому фоні не тільки не губиться, а виступає у всьому своєму благородстві, як ніжний трохи опуклий опал на дорогоцінному персні. Молода мати та її дитя безмірно зворушливі, але дуже простодушні. У них ще немає тієї глибини, яка підкоряє в «Сікстинській мадонні», створеної художником через 15 років.
Навчальний період завершила картина «Заручення Марії». Її гармонійна побудова, ідеальне співвідношення фігур з площиною площі і об’ємом храму, прозорістю повітря створюють нове відчуття простору, яке стане характерне для творчості Рафаеля.
У 1504 році Рафаель переїхав у Флоренцію, де працювали кращі художники Італії — Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. На той час Рафаель був достатньо самостійним майстром, щоб добровільно продовжувати своє навчання в цій вищій художній школі всієї Італії. Це стає наступним етапом його діяльності, що відіграв велику роль в творчому становленні Рафаеля. Молодий художник завжди був готовий отримати нові знання і досвід, тому самостійно зайнявся вивченням досягнень флорентійського живопису. Проте своєю творчої діяльності він не припиняв і виконував фрески в церкві Сан-Северо і три вівтарних образи. Гучну славу художник отримав завдяки ряду «Флорентійських Мадонн», що приваблюють розмаїттям і класичною досконалістю художнього рішення однієї теми. Мадонни Рафаеля близькі і зрозумілі кожній людині. «Прекрасна, як Мадонна Рафаеля» — ці слова є вищою похвалою духовній і фізичній красі жінки, гімном ясному щастю материнства. Ця тема була для художника невичерпною, і невідомо, чи вистачило б йому і ста років життя, щоб реалізувати сотні ескізів і начерків, що поступово заповнювали численні папки.
За флорентійські роки Рафаель написав не менше як п'ятнадцять картин із зображенням мадонн — великих і маленьких, розвиваючі інтимно-жанрові і монументальні мотиви. Ніколи не повторюючись, він шукав все нові і нові художні рішення.
Велике значення для Рафаеля мало знайомство з методом Леонардо да Вінчі. Вслід за Леонардо він починає багато працювати з натури, вивчає механіку рухів, складні пози і ракурси, шукає компактні, ритмічно збалансовані композиційні формули.
В ці роки Рафаель спробував себе в новому для нього жанрі – портретному живопису. Подружжя Доні зображено художником у позах, які підкорили його уяву. В застиглості фігури та обличчя Мадалени Доні її характер розкривається бездумним поглядом широко розставлених очей. Поза Анголо Доні видає його темпераментність і поривчастість. Про це говорять швидкий, проникливий погляд, тверда лінія підборіддя і напівусміхнені вуста. Обидва портрети чіткими монументальними силуетами виділяються на фоні природи, і якщо картини зблизити, то умбрійській пейзаж зіллється в єдине ціле.
До кінця перебування Рафаеля в Флоренції у його мистецтві все помітнішим стає потяг до монументально-героїчного відтворення образів. Зіставлення картин «Заручення Марії »(1504) і «Покладення в труну»(1507) дає уявлення про наполегливу еволюцію Рафаеля до зрілого класичного стилю.
У 1508 році Рафаель переїжджає до Риму. Тут 26-літній Рафаель отримує замовлення розписати парадні кімнати Ватиканського палацу. На перших етапах участь Рафаеля в розписі так названих «станц» (кімнат) Ватиканського палацу була достатньо скромною. Проте, зроблене ним так сподобалося папі Юлію ІІ, що той, з притаманною для нього рішучістю, наказав всю декорацію кімнат доручити одному Рафаелю. Робота, розпочата ним в кінці 1508 року, продовжувалась дев’ять років. В результаті Рафаель з учнями розписали чотири приміщення. Перше приміщення, розписане майстром — «Станца делла Саньятура» («кімната підписів»). В цій станці знаходяться найбільш знамениті розписи Рафаеля: фреска «Диспута», присвячена богослов’ю, «Афінська школа» — філософії, «Парнас» — поезії, «Мудрість, Помірність, Сила»» — правосуддю.
Кращою з фресок визнається — «Афінська школа», що прославляє силу розуму та є одним з найвизначніших творінь ренесансного мистецтва. В її центрі — фігура величного старця Платона з портретними рисами Леонардо да Вінчі і натхненного Аристотеля. Їх оточують учні, читають книги, справа Евклід (можливо — це портрет Браманте) креслить по грифельній дошці. Занурений в глибокий роздум Геракліт (вважають, що тут зображений Мікеланджело). Неподалік від Платона розмовляє зі слухачами Сократ, а на сходах лежить засновник філософської школи Діоген. На краю фрески Рафаель відтворив самого себе.
Шедевр Рафаеля — «Сікстинська Мадонна» була замовлена в 1512 році як вівтарний образ для церкви монастиря святого Сікста у П'яченці. «Сікстинська Мадонна» Рафаеля навіки стала художнім уособленням материнства, фізичної та духовної краси. Вся картина вирішена як небесне диво, в чому нас переконує завіса та херувими. В «Сікстинській Мадонні» немає колірної розкоші й яскравого мерехтіння. В ній переважає шляхетна холодна гама, пожвавлена плямами пурпурового і жовтого. У творі є глибокий, всеохоплюючий рух, без якого в живописі складно створити враження життя. Разом з тим, все в цьому русі урівноважується і підкоряється закону міри і гармонії. Такою ми беззаперечно приймаємо картину — з її колінопреклоненими Сікстом і витонченою святою Варварою, з товстенькими задумливими янголятками знизу і прозорими херувимськими образами навколо богоматері. Здається, іншою ця картина не може і не повинна бути: тут є якась непохитність досконалості, незважаючи на деяку дивність поєднання всіх її компонентів, або якраз завдяки цьому дивацтву. Але більш за все — завдяки вражаючій натхненності матері і дитини. В обличчі і погляді немовляти є щось недитяче — прозорливе і глибоке, а в обличчі і погляді матері — дитяча чистота. Якби Рафаель ніколи нічого не написав, крім цієї покірливої, босої жінки, цієї небесної мандрівниці, закутаної в простий плащ і незвичайної дитини, яку вона тримає на руках, він і тоді був би видатним художником.
Останні роки свого життя Рафаель став головою всієї римської художньої школи. Навіть з допомогою численних учнів він не встигав виконувати замовлення папи і римської знаті. Захоплений новими планами, значними архітектурними і декоративними роботами, Рафаель, можливо, не помічав кризи, що насувалася на нього. Він був багатим і вів широкий спосіб життя, дозволяючи собі різноманітні задоволення. Улюблений і прославлений усіма, він, напевно, був щасливим. Проте сили його вичерпалися. Лихоманка, якою він захворів, виявилася смертельною: 6 квітня 1520 року Рафаель помер. Проживши всього 37 років, він здійснив майже всі свої бажання. В житті Рафаеля не було тяжких переломів. Він розвивався поступово, старанно працюючи, уважно засвоюючи досвід вчителів, вдумливо вивчаючи античні пам’ятники. Всі його творіння гармонійні, дихають внутрішнім світлом. Вони виражають деякий моральний спокій, примирення людини зі своєю долею, прийняття життя у всій його повноті.
Рафаель не відкривав нових світів, на відміну від Леонардо і Мікеланджело, він не вражав сучасників сміливістю своїх пошуків, а прагнув досягнути вищого синтезу, і цей синтез був ним знайдений і відтворений.. Велика популярність Рафаеля пояснюється тим, що він створив стиль, зрозумілий всім без виключень. Його мистецтво — це в повній мірі «золота середина» у порівнянні з його сучасниками, що постійно знаходились у пошуках та страждали від неможливості досягти ідеалу.

Уроки на схожу тему:
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email *:
Код *: