Театральна культура ХІХ століття

Мета : навчальна: познайомити учнів з театральною культурою
ХІХ століття, зокрема з театром українських корифеїв;
розглянути творчість Марії Заньковецької;
ознайомити з роботою першого стаціонарного театру;
розкрити значення татральної культури ХІХ століття для
подальшого розвитку театру у ХХ столітті;
розвивати естетичні смаки учнів;
виховувати патріотичні почуття.
Форма уроку : сторінками альманаху.
Тип уроку : урок вивчення нового матеріалу.
Обладнання : портрети корифеїв українського театру, виставка
підручників з даної теми; українські костюми ,
реквізити для інсценізації уривку з опери „Наталка
Полтавка”.

Хід уроку:

І. Організаційний момент. Учитель оголошує тему, мету уроку та план роботи .
Вступне слово вчителя. Добридень, шановні учні та гості. Сьогодні ми з вами перегорнемо ще одну сторінку у вивченні української художньої культури ХІХ століття. Пригадаємо, що до цього ми з вами вже вивчили живопис та музичну культуру, а сьогодні познайомимося з театральною культурою ХІХ століття. Отже, план сьогоднішнього заняття виглядатиме так:
1. Театр українських корифеїв.
2. Творчість Марії Заньковецької.
3. Діяльність першого стаціонарного українського театру.
Будьте уважними, бо в кінці ви отримаєте запитання, які перевірятимуть ваші знання, здобуті на уроці. А на наступному занятті ми перевіримо ваші знання з усієї теми. Отже, запишіть домашнє завдання.
ІІ. Домашнє завдання: підготуватись до тематичного оцінювання з теми ”Художня культура ХІХ століття”.
Слово учителя:
У 1901 р. в Києві вийшла невеличка книжечка без автора під назвою «Корифеи украинской сцены». Це скромне видання, здійснене російською мовою, містило шість нарисів про тих, кого тепер називають фундаторами українського професійного театру. Йшлося про Марка Кропивницького (1840-1910), Михайла Старицького (1840-1904), братів Тобілевичів - Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколу Садовського (1856-1933), Панаса Саксаганського (1859-1940) та Марію Заньковецьку (1854—1934). Усі вони - драматурги, режисери, актори, організатори театральної справи - стали одними з перших українських професійних театральних діячів, які створили те, що нині метафорично іменують «театром українських корифеїв» Звернення до словничка,який записаний на дошці.
Корифей (від грец. вождь, ватажок)- у давньогрецькій трагедії керівник хору, у сучасному розумінні - найвизначніший діяч у певній галузі науки, літератури, мистецтва.
ІІІ. Далі працює група доповідачів (сім чоловік).
1.Утім, перший в Україні професійний театр було створено ще 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесіда». Він дістав назву «Руський народний театр». Проте тільки після появи професійної трупи на Наддніпрянській Україні український театр став загальновизнаним мистецьким явищем, посівши належне місце у європейському культурному просторі.
Основою театральної трупи, що увійшла в історію вітчизняного театру як перша об'єднана трупа українських корифеїв, стала антреприза (звернення до словничка) видатного українського драматурга, режисера, актора і музиканта М. Кро¬пивницького, створена 1882 р.
Утворення її мало таку історію. М. Кропивницький, який разом із молодим М. Садовським працював у трупі нині забутого театрального діяча Г. Ашкаренка, в умовах тотальної заборони української культури, зокрема театру, наважилися відновити українські вистави. Так у місті Кременчук публіці було представлено „Наталку Полтавку” І.Котляревського. Вистава мала шалений успіх. Отже, М. Кропивницький і М. Садовський вирішують організувати самостійну українську трупу.
2. Новостворена трупа, в якій брала участь також М. Заньковецька, репрезентувала низку вистав у Києві, викликавши гучний резонанс у колі української інтелігенції. Тоді ж до справи створення українського національного театру долучилися відомий письменник і перекладач М. Старицький та його близький друг і родич компози¬тор М. Лисенко, які мали певний досвід театрального аматорства. Відтак М. Кропивницький, М. Старицький, М. Лисенко, М. Заньковецька та М. Садовський вирішили спільно утворити так звану об'єднану трупу, до якої б увійшли кращі українські митці. Матеріально діяльність цієї трупи підтримав М. Старицький, який про¬дав власний маєток.
Свій перший сезон об'єднана трупа корифеїв під орудою М. Старицького розпочала восени 1883 р. в Одесі. Її режисером став М. Кропивницький. До репертуару увійшли переважно твори української класики (I. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка), а також нові п'єси М. Кропивницького й М. Старицького («Дай серцю волю, заведе в нево¬лю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Ой не ходи, Грицю...», «За двома зайцями»). Крім драматичних вистав трупа представляла також музичні спектаклі-оперети на музику М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський яр¬марок», «Утоплена» та ін.).
3.Основною творчою метою цього те¬атрального об'єднання стало вироблення й утвердження національного типу сценічності, близького і зрозумілого народові. Відтак, його образна система мала ґрунтуватися на фольклорно-етнографічних кодах українського етносу. 3 народної творчості, народного мистецтва було запозичено більшість виразних засобів. На думку М. Старицького, на сцені мала метафорично відтворюватися узагальнена картина українського макро- і мікрокосмосу. Це потребувало поєднання широкого шару фольклорної символіки й образності з реалістично-натуралістичним способом зображення повсякденного життя. Так в європейському театральному просторі кінця XIX ст. виник цілком унікальний тип сценічності - музично-драматичний театр українських корифеїв.
Кращі спектаклі цього театру становили глибоко символічне дійство, яке до того ж виявляло цілком конкретні соціально-побутові проблеми тогочасного українського життя. Тяжіння до фольклору, обрядовості передусім позначилося на сценічному оформленні. Зазвичай театральні декорації відображували мальовничий український пейзаж, а як реквізит замість бутафорії використовували справжні речі - вишиті сорочки, зброю, предмети побуту.
4. У драматичне дійство вільно впліталися музика, пісня, танок. Музично-хо-хореографічний ряд був не лише невід'ємною частиною вистави, а й, за концепцією М. Старицького, саме на нього як на канву накладалася драма¬тична дія. На відміну від функцій музики і пластики в сучасній драматургії, покликаних динамізувати дію, музично-хореографічні сцени у виставах корифеїв її уповільнювали, образно деталізували й ускладнювали.
За такої концепції театрального дійства виконавцеві відводилася другорядна роль. Це викликало певні заперечення М. Кропивницького, який мав чималий досвід акторської й режисерської роботи на російській професійній сцені. Трупа М. Кропив¬ницького від часу свого заснування була зорієнтована передусім на акторський ансамбль, на те, що центром вистави має бути його величність ак¬тор, який не повинен задля створення образної картини підкорятися живо¬писному мізансценуванню.
До творчих неузгодженостей між двома видатними діячами українсько¬го театру М. Старицьким і М. Кропивницьким додалася ще низка суто організаційних непорозумінь та матеріальні проблеми. Адже до першої об'єднаної трупи корифеїв загалом входило близько 100 осіб: 32 актори, 30 хористів, 25 оркестрантів і допоміжний склад. Ззовні тут панувала сувора дисципліна та ієрархія, проте всередині колективу внаслідок амбіційності й творчого незадоволення окремих її членів назрівала криза.
5. Восени 1885 р. трупа розділилася. Одну її частину очолив М. Кропивницький. Із ним залишилися працювати провідні актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський. На чолі іншої, до якої увійшли М. Садовська-Барілотті, Д. Мова та інші, пос¬тав М. Старицький. Пізніше провідні українські трупи не раз розпадалися, оскільки творчі та особисті непорозуміння виникали і між М. Кропивницьким та братами Тобілевичами, і між са¬мими Тобілевичами. Подібне подрібнення не сприяло становленню українського національного театру, укріпленню його авторитету, створенню професійної когорти акторів. Проте водночас воно зумовило гостру конкуренцію між діячами українського театру, сприяло створенню великої кількості п'єс, поширенню українського націо¬нального мистецтва далеко за межами України: в Росії, Грузії, Польщі.
У другій половині 80-х років XIX ст. український театр завдяки зусиллям корифеїв став широковідомим і загальновизнаним явищем. Великого розголосу набули гастролі труп М. Кропивницького й М. Старицького 1886— 1887 рр. у Санкт-Петербурзі та Москві. Виступи українських акторів, зокрема М. Заньковецької, високо оцінили видатні діячі тогочасної культури В.Стасов, М. Нестеров, I. Рєпін, Л. Толстой.
Останню спробу ще раз об'єднати зусилля з метою створення взірцевої української трупи було здійснено в 1900 р. Більшість корифеїв, за винятком М. Старицького, увійшли до тру¬пи, яка дістала довгу «церемоніальну» назву «Малоруська трупа Марка Лукича Кропивницького під урядом Миколи Карповича Садовського і Опанаса Карповича Саксаганського при участі Марії Костянтинівни Заньковецької». Ця так звана остання об'єднана трупа корифеїв проіснувала близько трьох років, однак внутрішні непорозуміння знову призвели до її розпаду.
ІV. Доповідь учениці про життєвий і творчий шлях Марії Заньковецької( за опрацьованою монографією Г.В.Самойленка „Заньковецька і Поліський край”).
V. Для того, щоб трохи відпочити, а також долучитися безпосередньо до предмету нашої бесіди ми пропонуємо вашій увазі інсценізацію уривку з ІVсцени, І дії опери „Наталка Полтавка” І.П.Котляревського.
6.Логічним продовженням і водночас завершенням справи корифеїв у XX ст. можна вважати діяльність першого стаціонарного українського театру, створеного 1907 р. у Києві М. Садовським. Активно допомагала йому М. Заньковецька, яка залучила до трупи своїх підопічних акторів-аматорів з Ніжина. Діяльність цього колективу стала свідченням того, як трансформувалася мо¬дель українського національного теат¬ру, спроектована ще на початку 80-х років XIX ст.
I як режисер, і як театральний організатор М. Садовський багато в чому послуговувався ідеями М. Старицького, хоча основний кістяк його трупи становили актори - учні М. Кропивницького. До репертуару театру вхо¬дили і драматичні, і музичні вистави-оперети та опери. До цього принципового бажання М. Садовського не ли¬ше зберегти музично-драматичну струк¬туру української вистави, а й ускладнити, розширити її, більшість української мистецької інтелігенції нового покоління поставилася вельми нега¬тивно. Проте сам М. Садовський не мав наміру зрікатися свого задуму.
Отже, репертуар першого українсько¬го стаціонарного театру був надзвичайно широким і строкатим. Тут продовжували ставити українську класику. Було також здійснено низку спроб втілити західноєвропейську драматургію: поставлено кілька творів польських авторів Б.Горчинського, Ю.Словацького,Л.Риделя,Г.Запольської, Голландця Г. Гейєрманса і австрійця А. Шніцлера. Широко була репрезентована російська драматургія (твори М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова, Л. Андреєва), ставилися також п'єси єврейських авторів.
7. Така репертуарна політика бу¬ла значним кроком уперед порівняно із можливостями театру корифеїв, де через цензурні заборони перекладна драматургія зовсім не ставилась. Однак головним здобутком М. Садовського було те, що він, хоча й обережно, відкрив шлях новій українській п'єсі модерністичного спрямування. Так, упродовж дванадцяти років існування цього театру на його сцені з'явилися «Брехня», «Молода кров», «Натусь» В. Винниченка, драматичні етюди О. Олеся, «Камінний господар» Лесі Українки і кілька творів С. Черкасенка. Значну частину цих постановок становили першопрочитання.
Утім, попри значні успіхи в сценічній реалізації драматурги, яка раніше не виставлялась українськими трупа¬ми, найвищі мистецькі досягнення те¬атру М. Садовського пов'язані саме з музичними постановками («Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Енеїда» М. Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Сільська честь» П.Масканьї, «Про¬дана наречена» Б. Сметани та ін.). Саме в цих виставах найбільшою мірою було реалізовано модель українського музично-драматичного театру.
Прагнучи до створення високоякісного синтетичного видовища, в якому образна метафорика українського фольклору поєднувалася б із новітніми технологічними можливостями сценічного мистецтва, а рівень драматичної гри не поступався рівневі во¬кального і танцювального виконавства, М. Садовський запрошував до свого театру кращих майстрів суміжних мистецьких спеціальностей: художників, хормейстерів, балетмейстерів.
У 1919 р. колектив М. Садовсько¬го припинив свою діяльність, а з ним перестала діяти и унікальна модель музично-драматичного театру, створе¬на на початку 80-х років XIX ст. ко¬рифеями українського театру. Саме завдяки цьому типові дійства сформувалася українська акторська шко¬ла, видатні представники якої I. Мар'яненко, Г. Борисоглібська та ін. продовжили успішно працювати в но¬вому українському театрі XX ст.
Здобутки театру корифеїв зумовили розвиток вітчизняного театрально-декораційного мистецтва і водночас, як це не парадоксально, поступ укра¬їнського сценічного авангарду. Відтак, у 20-ті роки XX ст. український авангард кинув виклик традиційній театральній формі.
VІ. Підсумки уроку. Підводячи підсумки уроку, пропоную вам відповісти на кілька запитань.
Чому українських театральних діячів другої половини ХІХ століття прийнято називати корифеями?
Назвіть представників театру корифеїв.
Де і коли було створено перший український стаціонарний театр?
Чим відрізнявся репертуар театру корифеїв від репертуару стаціонарного театру?
VІІ. Оцінювання.

Уроки на схожу тему:
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email *:
Код *: